на багато картин драматургічний матеріал, вибудувати послідовну лінію розвитку драматургічної дії. Справа ускладнювалася ще й тим, що сюжет охоплював великий часовий простір (середина 30-х - кінець 50-х років), перед глядачами розгорталися долі принаймні трьох людських поколінь. Все це висувало перед творцями вистави неабиякі труднощі, вимагало від них великих зусиль, творчої фантазії, вміння звести до спільного образного знаменника сюжетні лінії п'єси. Успіх спектаклю, певна річ, значною мірою залежав від того, як художник освоїть і спланує сценічний простір. С. Данилишин знайшов вихід із становища. Він запропонував портативне, витримане в єдиному стильовому ключі умовне сценічне оформлення. Місце ж і час дії конкретизували окремі деталі побутового чи виробничого призначення. Таким чином, було досягнуто головного - безперервності драматичної дії, уникнуто вимушених пауз та розривів між окремими картинами. Прогалини між частинами цілого заповнювала музика, в основу якої композитор поклав популярні радянські пісні, котрі характеризували певний етап життя героїв, пов'язували його з конкретним часом. І все ж це був лише підступ до розв'язання завдання. Ідейно-художній пафос вистави залежав, головним чином, від виконавців, зокрема від акторів, які грали ролі головних героїв, представників трьох поколінь - Печерського, Платова, Володі Маленького. Через ці образи передавалася героїчна естафета, спадкоємність поколінь, утверджувалася позитивна ідея, яка, мов прапор, переходила з одних рук у другі - від найстарших до молодших, а від молодших