«Наталка Полтавка» І. Котляревського, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Без вини винуваті» О. Островського. Підготовці репертуару в ці роки багато сил і енергії віддають режисер Я. Майтюренко, художник В. Кулик, а також один з ветеранів театру незамінний майстер технічних спеціальностей Д. Поляков. З цим репертуаром артисти й виступають перед глядачами як на базі, так і на виїздах. Як правило, виїздили на тривалий час і за ці дні встигали побувати скрізь — і в районних центрах, у великих населених пунктах, і в тракторних бригадах, літніх таборах, на польових станах. І скрізь щире слово, задушевна пісня, майстерна гра артистів приносили людям задоволення, наснажували їх на трудові звершення в ім'я перемоги над ненависним ворогом. Понад два роки пробув театр на гостинній землі Казахстану. І хоч доводилося працювати в складних умовах, часто без сну й відпочинку, хоч багато сил забирали переїзди з місця на місце в люті морози і осінню негоду, артисти не нарікали на тяготи невлаштованого життя. Кожний бо усвідомлював важливість своєї участі у всенародній справі, відчував свій патріотичний обов'язок, отож старався будь-що виконати його. І місцеві партійні та радянські органи, широкі маси глядачів цінували зусилля митців, оточували їх сердечною увагою і піклуванням. Братнє ставлення господарів зігрівало артистів, додавало їм снаги й завзяття, запалювало на ще більші успіхи, на ще самовідданішу працю. В любові й повазі до них місцевого населення українські митці бачили зворушливі прояви дружби й братерства, єднання і взаємодопомоги радянських народів у годину лихоліття й тяжких випробувань. В архіві театру зберігається немало документів, котрі переносять нас у ті незабутні часи, яскраво свідчать про сердечну атмосферу, в якій самовіддано працював колектив театру під час евакуації. «...Населення Федорівки, — пише у своїх спогадах колишній актор театру М. А. Голець,— і без афіш знало, що в село приїхав український театр і завтра чи післязавтра показуватиме свої вистави. Тож ще зранку в день нашого першого концерту квитки були розкуплені, а за годину до його початку зала була переповнена. Всі нетерпляче чекали, коли ж нарешті відкриється завіса. ...Зараз я нездатний розповісти про те хвилювання, яке охопило нас, артистів, у той пам'ятний вечір. Скажу лише, що наше хвилювання, мабуть, передалося й присутнім у залі, бо ж такої одностайності, такого сердечного прийому глядачів мені не доводилося чути ніколи! По закінченні концерту люди піднялися на сцену... і почалися розмови. Щирі, гарячі, дружні. Люди питали нас, хто ми і звідки, де тепер наші родини, хто з рідних на фронті, чи живий, чи, може, вже загинув. Серед глядачів чимало було таких, як і ми, евакуйованих. Траплялися і земляки, з одної з нами області, а чи з району... Довго не вщухав гомін у театрі. А потім сталося щось зовсім несподіване. Хтось тихо почав пісню, до нього приєднався ще один голос... А незабаром співали всі — і глядачі, і ми, актори. Разом, об'єднаним хором. Співали всіх