та палкою закоханістю в театральне мистецтво. Оці енергійні, віддані театру люди й стали біля колиски новонародженого мистецького закладу, з якого бере початок нинішній Тернопільський театр ім. Т. Г. Шевченка. Звичайно, молодий театр у такому творчому складі не міг існувати. Тож незабаром спостерігається приплив до колективу нових акторських сил, нового поповнення. В роки 1932—1936 до театру приходять актори-професіонали К. К. Галайда, А. П. Коляда, Ф. С. Матковський, Г. М. Слуцька, П. Г. Фоменко, В. В. Хмельницька, митці, які вже мали не один рік театрального досвіду. Майже одночасно з ними у колектив вливається велика група випускників спеціальних театральних навчальних закладів та здібних учасників художньої самодіяльності, серед яких О. Я. Божедан, М. Я. Голець, Г. І. Голець, І. М. Даниленко, Є. Ф. Добровольська, Т. М. Зінякова, П. Г. Карабінцев, Є. Г. Карабінцева, С. П. Орловська, Б. В. Орловський, Д. О. Островська, В. О. Попов, Т. Д. Потапенко, Ф. М. Сластін. На посаду художнього керівника призначається режисер Ю. Л. Шнейдерман, головним художником — В. О. Кулик. Зміцнений таким чином колектив уже міг сміливіше братися за діло, впевненіше дивитися в. майбутнє театру. Проте перші роки існування новоствореного театру проходять у складних умовах. І це зрозуміло. Перехід з художньої самодіяльності на рейки професіонального мистецтва ніс із собою величезні клопоти, ставив перед керівництвом і колективом підвищені вимоги. Треба було докорінно перебудовувати всю організаційно-господарську структуру колишнього драматичного гуртка, забезпечувати безперебійну діяльність творчих і виробничих ланок, чітко визначити ідейно-художню платформу, на яку міг би спертися колектив. Певна річ, це вимагало від організаторів великих зусиль, кипучої енергії й самовідданості. Додаткові труднощі виникали ще й через складність об'єктивних умов, пов'язаних із загальними проблемами розвитку й становлення українського радянського театрального мистецтва того часу. На початку 30-х років у республіці, як, зрештою, і в усьому Радянському Союзі, існували різні літературно-мистецькі організації, угруповання, між якими точилася гостра ідейна боротьба. В численних тогочасних дискусіях з питань теорії і практики театрального мистецтва висловлювались різні думки, часто стикалися між собою полярно протилежні погляди. Розходження виявлялися в широкому колі проблем, таких, зокрема, як проблеми традицій і новаторства, природи драматичного конфлікту, жанрово-стильових особливостей, характеру нового героя тощо. Певна річ, вони не прояснювали становища, а тільки ускладнювали справу, позбавляли театральні колективи чітких ідейних та методологічних принципів, надійних орієнтирів у їх повсякденній творчій діяльності. Край такому становищу було покладено історичною постановою ЦК ВКПб) «Про перебудову літературно-художніх організацій» від 23 квітня 1932 року. А через два роки відбувся Перший Всесоюзний з'їзд письменників, який не тільки заклав організаційні основи Спілки письменників Радянського Союзу, а й чітко визначив основоположний