задовольняє його жадобу до наживи. Втім, і позиція протилежна, якої дотримується, скажімо, Ігнацій Далфіт (Б. Стецько), нічого не міняє по суті - фашисти його просто убивають, змітаючи таким способом зі свого шляху. Певна річ, у виставі незвичного жанру могли бути, і були, втрати. Не всі виконавці досягли належного рівня у створенні життєво повнокровних образів, частина просто задовольнилася змалюванням зовнішніх портретів-масок. Не знати чому, режисер відмовився від титрів, які допомагали глядачеві орієнтуватися в конкретній історичній обстановці, звів до мінімуму зонги, котрі також відіграють у брехтівській драматургії важливу роль. Це якоюсь мірою знизило якість вистави. Проте, як "Доля людини", "Дикий Ангел", так і "Кар'єра Артуро Уї" стали для театру певними віхами на шляху його розвитку, збагатили арсенал художніх засобів. Вони засвідчили також, що в особі А. Бобровського колектив має цікавого, перспективного режисера, від якого можна чекати нових творчих звершень. Тут розглянуто вистави найзначніші, найбільш характерні для репертуару шевченківців як з погляду його ідейнотематичних особливостей, так і з погляду сценічного втілення. Певна річ, ними доробок театру не обмежується. До числа здобутків колективу можна сміливо віднести такі вагомі спектаклі, як "Пам'ять серця" О. Корнійчука, "Драматична пісня" Б. Равенських та М. Анчарова, "Іркутська історія" О. Арбузова, "Не кидай мене в дорозі" Ю. Мушкетика, "Поки гарба не перекинулась" О. Іоселіані та багато інших. Охоплюючи велике коло важливих тем і проблем, вони, ці вистави, розгортали перед